Я спитав у води
Я спитав у води:
І сказала вона:
- З глибини джерела.
Розрослось джерело
В чорноморський огром
І сказав я землі:
- Присягаю Дніпром!
Присягаю землі,
Що веснує і жне,
Що у спеку Дніпром
Напуває мене.
І хлюпочуть крильми
Журавлині струмки.
Чую голос води,
Чую клекіт ріки.
Проростає ріка
Із віків джерелом.
Присягаю Дніпром!
Присягаю Дніпром»
Перебийніс Петро
Озон
Такий чужий
і раптом – неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагуче
на вишняках настояний озон.
Мені нестерпно, душно, передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
на золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
сліпучий спалах чистої жаги.
Гроза мені погрожує громами,
закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія – любиш, так люби!
Все, що було, минулося, одмучило.
О як сліпить грозою ткана ніч!
Люблю.
Чужого.
Раптом – неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.
Ліна Костенко
Молекула щастя
Електрони твоєї ніжності, трішки протонів уваги і нейтрони – залишки поцілунків - ось молекула мого щастя.
Настя Рошка
Немає коментарів:
Дописати коментар